Цього тижня я мала честь відвідати Миколаїв і Херсон — міста, що живуть під постійною загрозою. Я зустріла родини, які кожного дня прокидаються з думкою, що небо над ними може принести смерть.
У небі постійно чути гул дронів. Місцеві називають це “сафарі на людей”. Це жахливе, нелюдське відчуття — чути звук, який означає, що тебе шукають, щоб знищити. Ми зупинялися, ховалися, чекали, поки дрон пролетить. Для мене це тривало лише кілька днів. Але для цих сімей — це буденність, частина їхнього життя.
Я бачила дітей, які вчаться у підземних школах, бо звичайні будівлі надто небезпечні. Лікарі, що працюють у лікарнях, перенесених під землю, рятують життя попри все. Люди, які продовжують допомагати одне одному навіть тоді, коли втратили власні домівки.
Вулиці виглядають інакше — над дорогами натягнуті сітки, щоб хоч трохи захистити від атак дронів. І попри цю постійну загрозу, у кожному погляді я бачила силу. Люди не здаються. Вони не дозволяють страху зламати їхню гідність і людяність.
Я відчувала і біль, і гнів, але водночас — глибоке натхнення. Українці живуть у реальності, яку більшість світу намагається не бачити. І все ж у їхніх словах — не лише відчай, а й віра у майбутнє, у життя після війни.
“Жителі Миколаєва та Херсона живуть у постійній небезпеці, але відмовляються здаватися. У той час як уряди по всьому світу відвертаються від захисту мирних жителів, їхня сила і взаємна підтримка викликають глибоку повагу.”
На меморіалі полеглих захисників ми чули сигнал повітряної тривоги. Цей звук ще довго залишатиметься зі мною — як нагадування про тих, хто віддав життя за свободу.
Три роки війни. Втома помітна, але рішучість — ще більша. Україна продовжує боротися не лише за свою землю, а й за саме право людей жити у гідності й мирі.
