Фраза «з речами на вихід» лунає там не як заклик до виконання обов’язку, а як вердикт — без суду, без розгляду обставин, без поваги до прав людини.
Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, що мали б бути інструментом держави для організації оборони та турботи про військовослужбовців, дедалі частіше асоціюються з примусовими діями, викраденнями та фізичним насильством. Камери спостереження та численні свідчення фіксують, як людей хапають просто на вулицях, а після — утримують у закритих приміщеннях, де часто порушуються елементарні норми гідного поводження.
Публічні розслідування, відео з «бусифікацією», медичні довідки з переломами після перебування у ТЦК, свідчення родичів, яким доводиться прориватися до своїх синів та чоловіків — усе це створює враження, що певні ТЦК працюють за логікою карального органу, а не як частина оборонної структури демократичної держави.
Попри заяви командування про реагування на порушення, факти безкарності, відсутність реальних вироків та постійні новини про свавілля з боку представників ТЦК знищують залишки довіри. Суспільство бачить не добровольчий рух, а примусову машину, яка часто діє поза межами законного поля.
Усе це не лише шкодить іміджу ЗСУ, а й ускладнює процес мобілізації та деморалізує громадян. Сьогоднішня ситуація вимагає чесного визнання проблем і системних змін, а не лише точкових реакцій на резонансні інциденти.
Бо війна не може виправдати беззаконня.
